Ніхто незабутий, ніщо не забуте.

Викладка-пам'ять у бібліотеці.

У минуле - все далі і далі відходить війна,

Пам'ять тихо горта сторінки…

Обеліски…На них імена, імена,

І роки, і зірки, і вінки.

     Єдині нев’янучі вінки – це вінки нашої Пам’яті. Приторкнеться чиясь небайдужа душа до цих поетичних рядків і спалахне в ній полум’я Пам’яті. І збентежить серце. І нагадає, хто ми, чиї ми діти, чиї онуки. Нагадає про дідів і прадідів, які грудьми стали проти шквалу війни, щоб відстояти землю Вітчизни, на якій народились і виросли. Землю, на якій повинні були народитись і вирости їхні діти, онуки і правнуки. Вічна хвала і слава їм за це. Вічна Пам’ять тим, хто впав на полі битви.
    Як сиві дніпрові води, збігають роки. Журавлиними ключами відлітають солдатські душі у далекий вирій. А навкруги вирує вічне життя.
 Солдатські душі. Вони очима - зорями дивляться на нас із небес, журавлями пролітаючи над нами, сумно курличучи в небесній далині.
    Коло життя безкінечне, воно визначене часом, що стрімко і невпинно мчить і мчить уперед.

Щоб ми жили, цвіли, росли,

У мирі, злагоді, любові.

Щоб ми могли учитись і учить,

За це діди не жалкували крові.